Один чоловік орав у полі. Приходи до него вовк і питає його:
— Що ти робиш, чоловіче?
— Орав, а тепер сів та й їм хліб.
— Ану дай і мені. Хочу знати, чи він хороший. Той дав йому кусочок. Вовк з’їв та й каже:
— Хороший. Як ви його робите?
— Як роблю? Зараз орю і сію.
— Як виорати і посіяти, то що, вже хліб?
— Та нє, — каже, — чекай. Ти так скоро хочеш.
— А що більше?
— Заволочу.
— Та й уже хліб?
— Та нє, — каже, — почекай. Воно буде сходити, рости.
— Та й виросте хліб?
— Нє, — каже, — чекай. Це так скоро не буде. Воно буде достигати. Та й достигне.
— Та й уже хліб?
— Е нє, чекай. Треба його жати і в’язати.
— То що, вже хліб?
— Нє, — каже, — чекай. Треба ще поскладати його.
— Та, — каже, — що, вже хліб?
— Та нє.
— А що ж ще?
— Треба його повозити додому, дома змолотити.
— Та що, вже хліб?
— Та ще нє.
— А що ж?
— Треба його вивіяти.
— А як вивіється, то вже хліб?
— Е нє, чекай.
— А що ж іще?
— Завезти до млина та змолоти.
— А як змелеться, то вже хліб?
— Е нє, чекай. Треба привезти його додому. Жінка на сито висіє.
— То вже, — каже, — хліб?
— Нє, треба його розчинити.
— А як розчинити, то вже хліб?
— Е нє, як розчинити, то воно сходи.
— І вже хліб?
— Е нє, жінка його виробляє.
— А як вироби, то же хліб?
— Нє, треба накласти вогонь у печі.
— То вже хліб?
— Нє, чекай, треба добре напалити і посадити хліб у піч.
— А як посадити в піч, то же хліб?
— Е нє, почекай.
— Е, як так довго чекати, то не треба мені хліба. Буду на м’ясі жити.
І пішов вовк у ліс.