Протягом всієї тисячолітньої історії людство освоїло багато страшних уроків. Вічні цінності виявилися хибкими, людина – сповненим егоїзму й непомірних бажань, природа – втіленням апокаліпсиса. Але тільки XX століття принесло людству щире розуміння даремності життя. Друга світова війна відкрила й продемонструвала найстрашніше, що є в природі людини, істоти мислячого. Зблякли ікони нової філософії. Навчання Ніцше й Шопенгауера дало виродливу недоспілу мораль. У такому випадку утворення нової концепції, що виправдувала б існування людини, стало зовсім необхідним. Про свого нового духовного проводиря мир довідався в післявоєнні роки. Їм виявився французький мислитель, прозаїк, есеїст, публіцист Альбер Камю. Нобелівська премія 1957 року в області літератури підтвердила статус письменника. Найвідоміший добуток Альбера Камю – роман-притча “Чуму”. У романі, у буквальному значенні, розповідається про жахливу епідемію чуми в одному з міст французької Північної Африки, а в алегоричному – про боротьбу європейського руху Опору проти фашизму. Головним змістом “Чуми” є боротьба із усяким злом взагалі. Потрібно визнати, що, у відмінність, скажемо, від Радянського Союзу, де боротьба з фашизмом була дійсно питанням життя й смерті, для жителів Європи участь в Опорі було скоріше справою честі й совісті. Тому однієї з основних проблем роману є проблема вибору між байдужістю й конформізмом, з одного боку, і розпачливим прагненням до волі, звільненню – з іншої.