Тільки починаючи читати, я звернула увагу на те, як сильно оповідач замкнувся в собі. За його словами, він уже 3 роки «святкує» Новий рік по-своєму. В його розумінні гучні гулянки – це не те, що йому потрібне, бо йому подобається насолоджуватися самотністю. Сталеві двері, якими Хома-Массіно зачинив своє серце не впускали туди нікого.
На протязі всього твору ми дізнаємося з листа про минуле, проведене Хомою і Манею разом в лісі і про минуле Мані, тільки вже без Хоми-Массіно. В цей же час ми спостерігаємо, як поволі відчиняється серце Хоми, як змінюються його думки та ставлення до Мані та її листа.
Чесно кажучи, мене вразила важка доля Марії. Я співпереживала разом з нею і співчувала їй. Хоча, з іншого боку, це ж було її рішення – втекти від справді коханого чоловіка, з дому, з тихої сторони в невідомий їй, бурхливий і жорстокий світ. Так, вона не знала, ким був справді Генрись, але це вона так вирішила. Якщо чесно, то я не зрозуміла її мотивів. Адже, якщо за її словами, Хома не зміг її втримати, то хіба вона сама, так сильно кохаючи, не мала б триматися за своє кохання, боротися за нього, а не тікати з малознайомим парубком світ за очі? Ще там промайнув такий факт – в Генрися ніби була добра, забезпечена сім’я. То невже її переконав його статус і статки?
Я не засуджую Маню, просто в деяких моментах я її не зовсім розумію. І ще я її не засуджую тому, що кожен може оступитися, зробити помилку, просто для неї ця помилка стала фатальною. А може це була й не помилка: може це було випробуванням для неї, для Хоми і для їх кохання, яке не зважаючи на все, не згасло…