Автор - difni
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.
Поет не боіться вмирати, тому що це суджено кожній людині, але боїться прожити неправедне життя, тобто завдати комусь зла, зробити щось лихе, скоїти гріх.
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум'яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
Поет нагадує, що світ був таким самим, коли нас на ньому не було. І коли нас не стане, світ від того не погіршає.
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
Щасливий той, хто не накопичує, а має тільки потрібне.
Ти з глини сам зліпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе.
Ніхто у голову мені, крім тебе,
Ані добра, ні зла вписать не може!
Все, що є в людині злого і доброго, дано їй Богом.
Від хліба, що Творець нам посилає,
Ніхто й малої скибки не відкрає.
Тож не турбуйсь про те, що в тебе є,
I не турбуйсь про те, чого немає.
Живи безтурботно, про тебе подбає Господь.