Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь; не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потемками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих, —
Будуть знати, що я — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень,
Знов кучерявиться гай.
В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води
В'ються в своїх берегах.
Грації з німфами враз, одкинувши одяг прозорий,
В танці кружляють собі.
Рік, і година, та й мить, останок милої днини,
Радять: безсмертя не жди.
Зиму змагає весна, її ж переборює літо
Й гине само, як лише
Осінь розсипле плоди, за нею — на сон лиш багата —
Вже підбігає зима.
Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні,
Ми ж, коли канем туди,
Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний, —
Порохом, тінню стаєм.
Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати
Частку й наступного дня?
Чим свою душу вгостиш — лиш того спадкоємець жадливий
Не загребе вже собі.
Тож, коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску
Мінос вершитиме суд —
Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате,
Сонця не верне тобі.
Так і Діані самій не вдалось юнака Гіпполіта
Чесного звідти звільнить.
Так і летейських оков з дорогого йому Пірітоя
Навіть Тесей не зіб'є.