П очинався літній день. Тяглися до Сонця квіти, а над ними гудів Джміль:
– Ж-ж-жарко... Ж-ж-жорстоке Сонце.
Образилося Сонце, сховалося за хмару. Похмуро стало, квіти пелюстки згорнули, мурахи свої домівки позачиняли.
– Як тепер без Сонечка жити? – зашепотіли Дерева.
– Ось я,– сказав хтось ледь чутно, і всі побачили червонокрилого жучка, якого теж Сонечком звали.
– А ти можеш землю зігрівати? – спитали Дерева.
– Ні,– зітхнуло Сонечко,– я попелиць знищую та інших дрібних шкідників.
– За це тобі, Сонечку, спасибі,– вклонилися Дерева і знову зашепотіли: – Як без Сонечка жити?
А Джміль гудів:
– Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули, ж-ж-жаль.
– Жаль?! – обурилися Дерева. – А хто Сонце жорстоким назвав?
Став Джміль у Сонця пробачення просити:
– Ж-ж-жити без тебе не можна, пробач мені.
Виглянуло Сонце з-за хмари, усміхнулося. Зраділи дерева, квіти розкрилися, а Джміль над ними гудів:
– Ж-ж-жарко, але не дуж-ж-же...