У школі я спілкуюся з
багатьма дітьми. У нас дуже дружний клас. Ми часто збираємося в
кого-небудь із нас вдома, іноді ходимо на дискотеки або в кіно. Але
справжніх друзів у мене тільки двоє. Вірніше, це друг і подруга — мої
однокласники Денис і Саша.
Дениса я знаю вже давно. Ми з ним ще з
дитячого садка дружили. А Саша прийшла до нас у шостому класі. Вона
виявилася товариською і швидко влилася в наш колектив. Дівчина весела,
чарівна. У класі її люблять. Раніше Саша жила у Москві. Вона багато
розповідає нам про це місто, про своїх друзів, що там залишилися, її
дуже цікаво слухати. Ми з Денисом майже кожні вихідні влаштовуємо для
неї екскурсії по Харкову. Саша каже, що орієнтується тут уже не гірше,
ніж у Москві. Я рада, що подружилася з нею. Іноді мені здається, що вона
дуже нудьгує за своїми московськими друзями. Я не знаю, чи зможемо ми
замінити їй їх, але намагаємося в усьому їй допомагати.
Денис,
звичайно, часто відокремлюється від нас і проводить час зі своїми
друзями — хлопчиками. Але ми із Сашею на нього не ображаємося. Можливо, у
них там справжня чоловіча дружба. Як би там не було, нас він ніколи не
зрадить, завжди підтримає. Ми із Сашою вивчаємо англійську мову
додатково, а в Дениса в ці ж дні тренування з баскетболу в шкільному
спортзалі, після яких він завжди нас чекає, щоб провести додому. Я знаю,
він не дасть нас скривдити.
Я не уявляю собі, що буде,
коли ми виростемо. Не хочу заглядати в майбутнє. Але моя мама каже, що
дуже часто люди, які дружили в дитинстві, у дорослому житті сваряться,
розстаються і при випадкових зустрічах навіть не вітаються один з одним.
А я не вірю. Сподіваюся, що з Денисом і Сашою не розлучуся ніколи.