Автор - fonepadmoy2712
Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку і зілля, з роси, з тихої води, ясних зір і широких безмежних степів народжена!
Мово! Наймудріша наша берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого українського, що тримала наш народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу!
Мова — душа народу! А душа — корінь життя. Сьогодні ми маємо думати про свій корінь, про те, без чого не мислиться жоден народ.
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує!
Так проникливо і задушевно писав Тарас Шевченко, найславетніший безсмертний Кобзар українського народу. Бо мова для Шевченка — то найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Продовжуючи традиції шанувальника української мови І. Котляревського, філософа Г. Сковороди, Т. Шевченко надав мові інтелектуального наповнення, втілив її генетичну здатність до вираження високих понять і вселюдських категорій. І. Франко з великою гордістю відмічав: "Ми не могли дати міліонам у руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди і еміграції, від визиску і змарнування сил. У нас був тільки один заряд — живе рідне слово. І ми можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно й совісно вжили на велике діло".
Скільки сердець розривалось, ридаючи,
Скільки зв'ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, страдаючи,