Дайте назву тексту.

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

З горем-бідою доплентались ми з тещею на станцію. До поїзда ще гай-гай, а людей на пероні – мов маку.

Знаходжу вільне місце, кличу тещу. Де там! Одвірки плечем підпирає і вдає, що ми незнайомі.

А мені добре. П`ю співучу, на весняних вітрах настояну селянську говірку. Незчувся, коли й дзвінок на переїзді зателенькав...

Протискуюсь у вагон, знаходжу місце біля вікна й заплющую очі. Тепер ні про що не думати, а лише слухати, слухати.

Ой, людоньки, ще море ждати до того Хвастова!..

Кумо, а я що кажу? Не будь солодкий, бо розлижуть, не будь гіркий – бо розплюють...

Ой, а де теща? Забилася в куток натомленою галкою...

Поїзд хитнуло, і натовп, зойкнувши в одні груди, кинувся до дверей.

– Го-го-го! – ні з сього ні з того пробую голос. Це таким чином у поважному викладачеві музичної школи прокидається селянський син. Зараз він, плюнувши на свій замшевий “суперлюкс”, білі манжети й вишукану літературну вимову, буде завзято торгуватися й шукати в кабанчиках ґандж.

– Тітко, га, тітко! Чого ви правите, як за дурного хату? Та у вашого товару очі споловілі... Йому од сили сорок рублів ціна. А як ви такі вперті, набавлю червінця – і по руках...

Теща за полу несамовито смикає:

– Ти на хвостики... На хвостики дивись! Шилом хвостики! – і знову пірнула в базаровий клекіт.

Ледве знайшов її, у самому кінці ряду... Аж підвискує, так боїться прогадати:

– Де це таке видано, щоб за порося та вісімдесят карбованців! Побійся бога, бабо!..

І порішили вони збавити по трояку за порося.

Усякі гроші – хороші, – кажу тещі. – І такі на вулиці не валяються...

А один з кабанчиків тим часом, нанюхавши дірку в нашому лантусі, ловко піддів її п'ятаком і...

Улюлюкає базар звідусіль, руки наставляє. А воно, бісова кров, поміж тими руками: круть-верть, круть-верть!..

Насилу зловили капосного кабанчика. Дірку од черевика зав'язав і кидаю лантух на плечі.

- Ходімо! Набазарувалися!.. (М. Литвин).